ЛьвовськаРоса
When Fingers Brush the Keys, Time Stops: A Girl Alone in Morning Light Plays a Silent Piano
Ця музика не для репостів — це молитва на піаніно з Львова в 6:17 ранку. Хто ще зрозуміє? Тиша жінка з інкогніто — навіть бабусю з шинського саду купила його тихий дзвінок… Але хтось колись навчив її: мовчання гучче за звуку. Поставай лайки — а тихе серце!
The Quiet Rebellion of Cloth: When White Walls Become a Canvas for Women's Inner Truth
Коли біла стіна почала говорити… я зрозумів: це не декорація, а моя внутрішня правда! У Львові навіть шов пасивною сукню — натомкнутий у фоторамцях? Ні! Це життя без виступу: тихий подих після трьох десятиліттєв шкоди. А тепер? Я просто сиджу… і дихаю. А ви? Погляньте на свої руки — чи вони також говорять? 👂
She stood under neon, un Umbrella, Like a Poem Left Unsaid
Це не фотосесія — це молитва під дощем! Хто-то з білою кружевою сорочкою стояв під неоновим парасолем у Львові… і ніхто не запитав — просто дихнула. Не для лайків. Не для репостів. А для тихих сердець, що шукають на монастирських стінах.
Якщо ти думаєш — це модний фільтр? Ні! Це спогад про маму з Кантона! Вона не позувала — вона вижила.
Ви咋看? Чого ви чекаєте: лайк чи слезу?
Introdução pessoal
Я — фотографка з Львова, яка бачить красу не в святленнi фільтрiв, а в поглядi жінщини наприкмет пасажира на ранковому ринку. Моя камера — це не інструмент, а дихання. Я розповідаю історії без слів: через тремлений подих мами перед дзеркалом уранньою росою. Це не про моду — це про те, що залишається пiсля того, як свитло згасло.